Вітаю, друзі!
Сьогодні ще одна визначна дата мого життя. 17 років тому, я зробив перший крок на шляху переїзду в Україну.
Трохи історії…
Я народився та виріс у місті Баку, столиці Азербайджану. Моя мати була росіянкою, бабуся – напівросіянкою, напівукраїнкою, батько — азербайджанцем.
З раннього дитинства мені не подобались традиції та культура Азербайджану. Я не кажу, що вони погані самі по собі і їх потрібно змінювати. Просто я ніколи не міг прийняти їх для себе. Я не любив азербайджанську музику, азербайджанське суспільство, яке обмежує право люди на індивідуальність.
Ще раз підкреслюю – я не хочу образити азербайджанців і не вважаю їх поганою нацією.
Просто життя для мене було неприйнятним.
Але я ніколи не бачив виходу з цієї ситуації.
В березні 2002 року я поїхав на конференцію в Будапешт – столицю Угорщини.
Потрібно було 3 дні їхати поїздом в Київ, потім ще 3 дні бути в Києві, далі 9 годин їхати в місто Чоп, на кордоні з Угорщиною, там пересісти на електричку Чоп-Загонь (Загонь – це прикордонне містечко в Угорщині), а там сідати на поїзд Загонь-Будапешт.
Три дні, яки я провів в Києві, змінили моє життя. Я б казав, це був другий серйозний поворот мого життя (першим була зустріч з Богом та навернення).
Я побачив багато дрібних гаджетів на ринках, нові продукти, свобода людей в спілкуванні та вільний стиль одягу. Зараз я не пам’ятаю всього, але Київ дійсно вразив мене і я вирішив, що обов’язково повернуся сюди.
Майже через рік я знов приїхав до Києва та пробув там тиждень. Ще через рік я приїхав в Київ на 2 тижні. І коли я повернувся до рідного Баку, я прийняв рішення переїхати в Україну. Це було 25 червня 2004 року.
Я готувався до переїзду 9 місяців. Я вчив українську мову. В Баку, при філіалі Слов’янського Університету, який знаходився на моєї вулиці, щонеділі проходили зустрічі для людей, які хотіли вивчати українську мову та культуру України. Іноді уроки проводила дівчина, яка відвідувала мою церкву. Вона дістала для мене підручники з української мови за 1 та 2 класи.
Також, час від часу я практикував свої навички в українській мові, балакаючи з нею.
У квітні 205 року я відправився до Києва. Церква благословила мене, мені купили костюм, друзі зібрали для мене 500 доларів на перший час і я відправився в Україну.
Але сталося не так, як гадалося… Виявилось, що для в’їзду в Україну було потрібно зазначити адресу проживання. Я не обдумав це питання, тому мене 3 дні протримали в транзитному залі та депортували назад в Азербайджан, з забороною в’їзду на 6 місяців.
Це була катастрофа! Всі мої мрії були зруйновані.
Через 2 місяці я вирішив поїхати в Санкт-Петербург, щоб трохи розвіятись. Я провів там три тижні. Там також все відрізнялось від рідного Баку. Але життя в Росії не приваблювало мене. Скрізь я бачив постійні перевірки поліції на вулицях, багато нетверезих людей, грубість та байдужість…
В останній вечір свого перебування в Санкт-Петербурзі, на виході з метро, мене зупинили працівники поліції та забрали останні 50 рублів. Якби я не мав жетону для метро (в Санкт-Петербурзі станція метро розташована біля аеропорту) – я б мав випрошувати гроші на дорогу до аеропорту…
За 4 місяці я повторив спробу переїзду. Я отримав новий паспорт. Також, від свого знайомого в Москві я дізнався про пастора в місті Черкаси, який нещодавно почав насаджати там нашу церкву. Знайома дівчина з Баку, яка переїхала в Київ, надала мені більше інформації про цього пастора. Я написав йому і він погодився прийняти мене у свою команду.
Так я переїхав до України. Спочатку я мав виїжджати кожні 3, 6, або 9 місяців.
Під час цих короткострокових поїздок я побачив ще одну країну – Молдову і двічі проїздив через «псевдокраїну» — Придністров’я.
Але Україна назавжди зайняла своє місце в моєму серці.
Я люблю українську мову, більшість українських традицій, українську музику…
За 17 років я жодного року не пожалкував про те, що переїхав.
Мене не лякали ні зимні морози (в Баку середня температура взимку – 5 градусів тепла, тоді коли в Україні це від -1 до -10), не деяка різкість людей (в Баку люди намагаються не говорити слова «ні»), на складнощі легалізації…
Я мав регулярно виїжджати з України до осені 2008 року, коли я отримав безстроковий дозвіл на проживання в Україні.
За 17 років, які я прожив спочатку в місті Черкаси, потім в місті Сміла, я тільки одного разу пережив легке глузування з приводу свого походження.
Я двічі купував будинок, оформлював документи, лікувався в лікарні… Жоден з простих людей, або чиновників не проявив до мене зневаги через те, що я громадянин Азербайджану.
24 лютого цього року, коли почалась війна з Росією, я мав можливість виїхати в Європу.
До перших партій біженців було дуже хороше відношення як з боку простих людей, так і з боку офіційних осіб. Знання багатьох мов допомогло б мені заробляти гроші.
Но я люблю Україну.
Але я люблю Україну. І я вірю, що коли війна закінчиться, в Україні почнеться розквітання.
Я не кинув свою дружину, коли двічі вона серйозно хворіла, я мав упродовж багатьох місяців 24 години на добу піклуватись про неї та наших дітей. Так само я не залишу Україну, яка стала країною моєї мрії, Батьківщиною моїх дітей.
Кожного дня я дякую Богові за можливість жити в Україні та сподіваюсь прожити в цій країні до кінця свого життя.
Дякую, дорогому пастору Юрію Піднебесному, родині Волкобой, родині Павленків, родині Лекіашвіллі, родині Дерман та іншим людям, які допомогли мені залишитись в Україні та підтримували мене!
Боже – благослови Україну, дай мир та пізнання Тебе людям в Україні!